Коли торкають небеса
Тебе печаллю щемною,
Коли промінчиком роса
Черкне по серцю ревному,
Коли цю осінь на стерні
Читаєш до листиночки,
І п'єш у вранішній імлі
У мжичці намистиночки.
Коли занозою болить
Від крику журавлиного,
Коли цінуєш в миті мить
І справді любиш ближнього.
Коли навколішки верба
Стоїть в тумані сивою,
А стежка в осінь забрела,
Де дуб схиливсь над нивою.
Коли розхристаний стоїш,
До щему розтривожений,
Кленовим листям на воді
Частуєш душу зморену.
У проминанні тім збагнеш
Красу тілесну тлінною...
Тоді відчуєш ти себе
На цій землі людиною.
