Перечитуючи забуті твори, видобув цю роботу, яка колись здобула перемогу у радіоконкурсі. Хай поживе на сторінках Клубу.
* * *
Заплющіть очі, дорогі земляки. Тепер скажіть:"Літо" і подумайте про це. Уявою вдихніть життя у це слово. Що ви уявили? Море? Я теж. Бачите? Між нами встановлено телепатичний зв'язок. А яка проміжна ланка у цьому абстрактному ланцюзі: літо - море? Правильно, гроші і чимала сумма.
З младих нігтів я визначаю себе як завзятого моремана і, дійшовши свідомого віку, починаю кувати вищезгаданий ланцюг, принаймні, з січня. І так щороку. Але якраз останнього моя кузня дала збій. Випала, випарилась середня ланка. На які "тарасики" везти сім"ю до Криму? І, вже було, приспав я свою мрію, притрусив нафталіном, та поклав на зберігання, але згадав вчасно один телефончик. Простий семизначний номер - сама біблійна повнота. Як громадянин колишнього Союзу і воїн, теж колишній, маю деякі заслуги перед суспільством. Тож, подзвонив у відповідну спілку. Як сказали б сторонні, знайшлась у цій структурі "волохата лапа", через турботу якої я дістав змогу погріти кістки на узбережжі, позначеному пінними язиками чорноморських хвиль. Пожадана путівка, хоч і на пів-строку, але безкоштовна, впала щасливою зіркою до моїх долонь. Жаль дружину, особливо жаль дітей, та вони в один голос тисли:"Їдь!"
Легкокрилим метеликом мчав я до санаторію з однією сумкою і лише однією єдиною річчу - власною думкою: з якими сусідами ділитиму квадратні метри палати? Бо люблю спокій. Оковиту не шаную. А як день віддаляється у західну півкулю, віддаю перевагу свіженьким снам. Отже, на цьому фундаменті хотілось покласти основу майбутнім відносинам з сусідами. І склав я на серце рішення: чи ж не Бог посприяє у найлегшому, якщо вже владнав непідйомну справу? Присягаюсь, що, взявши до уваги вагомість моїх роздумів, Всевишній потис мою правицю, бо надалі все пішло як по маслу.
* * *
Сестричка з рецепції, прийнявши документи, відрядила мене у їдальню, бо якраз приспіла обідня пора - свято шлунку. Іду просто на аромат юшки і прямо до адміністратора. Гостей тут вміють шанувати. Прибулий гість - це я, тобто, увага теж вся мені, причому, з виразом досконалого щастя на обличчі.
- От і добре. Сідайте отут, за перший столик - ваше постійне місце. Смачного!
На цю хвилину за столом вже сидів літній татарин, вивчаючи уважно склад страв у тарілках.
"Оце так спіймав вдачу!" - заплескала душа в долоні, полетівши золотою пташкою наввипередки з ногами. Чому, питаєте, я так зрадів? Поясню. Питання чистоти їжі для мене так само святе, як для кожного щирого мусульманина. Це моя важка артилерія, яка пробиває мури, та сприяє встановленню контакту. Перший привід для розмови знайдено.
Знайомлюсь з дідом Расимом і відразу ж висловлюю своє невдоволення наявністю шматка ковбаси у своїй тарілці.
- А хіба ти не їсиш ковбаси? - дивується Расим.
- Ні, в ній же точно є свинина.
- То чому ж ти не хочеш свинини?
- Бог не дав її для їжі.
- Хм! Хіба ти також мусульманин?
- Я - християнин.- Кажу.
- Справді? Коран забороняє вживати свинське.- наголошує він на слові "Коран".
- Перш ніж з'явився Коран, Магомет читав Святе Письмо - Тору. Тому він заборонив мерзоту. Я можу показати.
- Хм!
Офіціантка швидко штовхала проходом візок з компотом, але повз нас їй не судилось проскочити.
- Дівчино!- гукнув Расим.
- Будь ласка!- додав і я свого п'ятака. І ми виклали їй свої дієтичні уподобання в режимі скороченої процедури.
Таким чином, дід зрозумів, що я за своєю спиною маю надійного сторожа - сумління, кероване високими принципами. Це було до вподоби старому і хоч він вже розмотав майже всі нитки життєвої куделі, а я свою тільки наполовину, він запропонував:
- Селись, Ігоре, до мене. Палата двадцять дев'ята.
Вдарили по руках.
Сестра в прийомному покої вельми здивувалась. Брови злетіли догори так, що ними, мабуть, можна було почухати потилицю: "Коли це він встиг прикипіти до татарина?" Але не суперечила, виправивши у цидульці 32 на 29. "Най буде двадцять дев"ята."
Таким чином, я був задоволений по самі вуха. Карти розкрито. Можна, не втручаючись в тонку матерію релігійної свідомості свого сусіда, розраховувати на довіру. А ті двоє, яких з нетерпінням чекали незайняті ліжка, вже муситимуть поважати нас, бо ми тут прибули перші.
* * *
Для початку, на закріплення дружніх відносин, ми з моїм добрим сусідом здійснили спуск на воду. Погода шепотіла в обидва вуха: "Біжіть до моря, хлопці, мерщій, бо скоро осінь, ця жовто-гаряча пані. Нагряне і скупає вас, хлюпаючи з ковшика бридкими зливами". І я, вириваючись на пів-корпусу вперед, нарікаю на Расимову хворобу, бо він давно вже не бігає, а я ще, еге-ге!
Виявляється, хоч ми в одному санаторії, хвороби наші ховаються на різних поверхах тіл: його - на першому; моя - на останньому. Я вже не питаю, яким лабіринтом він вскочив зі своїми нерухливими кінцівками до санаторію, який спеціалізується на дихальних шляхах...
Однак, лікування нам призначено абсолютно однакове, хоч прізвищами міняйся - все єдине. Дослівно, з вуcт лікаря - лікуймося кліматичними особливостями і словесним "плацебо", на яке так щедра нині бідна вітчизняна медицина.
Щоб дістатись моря, не треба багатьох зуcиль, тільки обігнути наш корпус і кількома сходинами зійти просто на пляж.
Врешті-решт, ми внизу, але в усьому відчувається вікова відмінність. Мені молодому байдуже, що там під ногами. Доречі, доповідаю, ми ступили прямо
на кам'яні кавуни. Дід, спираючись на третю ногу, як річне дитя шкандибає позаду. Бачу, що з цим спортом він покінчив років -дцять тому. Вибираємо вільний клапоть неподалік від сходів і складаємо наші нікому не потрібні шорти.
Ну, все. Один великий баркас на ім'я Расим, і другий, значно менший, тобто - я, розрізаємо солоне водне дзеркало. Оце називається - доторкнутись до мрії. Перше занурення для мене як ритуал, хвилинне. Воно потрібне лише щоб підкреслити цю мить і збити температуру річного очікування.
Між нами існує угода: старий лишається на місці, я ж мерщій туди і сюди на гарматний постріл, шукати зручнішого берега. Іду і шаленію від щастя. Два роки не вітався з Кримом. Він завжди був ласкавим до мене. Прикраса країни. Моєї країни. Як хтось сказав розумно: яскравий орден на вбранні України. Дороги твої полюбляють і пихаті "шишки", і люди ниці, і ми, твої звичайні шанувальники. По них гарцюють на сталевих конях такі джигіти, що Кавказ відпочиває.
А ось яка новела цікавенька. Читаю на фанерці напис:"Дайвінг". Чув таке слово, але... Тут ще з "фітнесом" і "шейпінгом" як слід не розібрався. Розумний прочитає - втямить, а для тупуватих, та кмітливих нижче домалювали аквалангіста, генеруючого кисневі бульбашки. Раніше це називалось підводним плаванням. Нині це вже не кучерявий термін. Дайвінг - інша справа, до останньої літери круте українське слово. Чи не ми тут центр Європи? За десяток останніх рочків наша мова достатньо збагатилась, щоб вивчати її по іноземних словниках. Хоч це і крок до прогресу, на думку спадає аналогія наступного характеру: якби Расим мав здорові ноги, то не ходив би з костуром. То чому здорові люди, маючи розвинену мову, спираються на милиці чужих відповідників?
І все ж, в душі буяє окроп радощів. Сьогодні я звісив ноги з вершини моїх бажань, тому маю собі відчуття довершеного щастя. Не второпали? Я кажу
про драйв. Ну от.
Крізь відкриті краєвиди бачу творчу руку Того, Хто завжди зрозумілий. Він хоче спілкуватись з нами мовою краси. Хто чує Його голос, ніколи не кине обгортку від морозива на живе полотно Його ж картини, не випалить собі галявинку в лісі гектарів так на десять, не забуде прибрати за собою мотлох. Ми квартируємо на землі, впорядкованій Богом, але які ж ми агресивні. Втікаючи на тиждень-другий із своїх засмічених гніздовищ, хоч би тут, в такому показовому краї, явили крихту шляхетності. Ходять люди лісом, широко розплющивши очі. Не тільки тому, що красиво, але й для того, щоб не вступити... Немає тут несхожених стежин, всюди "розписались" наші земляки. Така от подяка Творцю.
Впевнено рухаюсь в бік скелястого ікла, яке одиноко стирчить з морської пащі. Це - символ Симеізу. По ньому дрібними комахами жваво рухаються людські постаті. Перед скелею міський пляж, геть вкритий різнокольоровими тілами. Ті, що кольору Африки, вже, мабуть, під'їдають останні гривні і скоро потягнуться додому засмаглим клином. Є зовсім білі - група ризику. Ці ще ситі домашніми пиріжками. Такої якості сировина найчастіше розмовляє типовою московською синкопованою мовою. Червоними прапорцями там-сям позначені вже приречені на нічні пекельні муки. О! Вони приїхали вчора-позавчора, але не знали міри. Нахапали сонячних зайчиків, а тепер розкуплять весь кефір. Так, напевно, кефір полегшить наслідки нестриманої любови до засмаги.
Галька в цьому місці як-раз для мого татарина. Немов перепелині яєчка розсипані, та ближче до води переходять у соняшникове насіння. Але чи піде
Расим у цей вулик?
Ще ширше розступились краєвиди, коли я утвердився на маківці тієї самої скелі-ікла, що, вочевидь, змащена медом. Бо до неї тягнеться чималенька стрічка паломників. Лізуть напористо, застережливо підігнувши коліна. Веселі пориви вітру підступно чекають чергову жертву на гливких ногах. Особливо в місці, де перила частково відвалились від массиву. Відчайдушні виконують прохід на одному подиху. Інші навіть опускаються на всі чотири, аж з лоба адреналін капає. Але ніхто не здається. Це заради того, щоб у рідному гнізді пред'явити фотокартку: "Оце моя фізіономія на фоні пролітаючих внизу бакланів".
Чесно кажучи, коли на вузькій стежині бриз почав бренчати на мені. як на струні, хотілось впасти навколішки, або розвернути голоблі. Та хіба я не чоловік? Он, зелені дівоньки, ба, навіть цупкі бабульки долають скелю, як японці Фудзіяму.
З вишини дивишся у воду, як на сад. На брилах колишуться смарагдові серпантини водоростей. Биття морського серця бавить дитячі ноги на межі стихій. Невеличкі хвилі закручуються білими чубчиками, а там, де їм стає тісно між циклопічними уламками скелі, до неба вистрілюють сріблясті фейєрверки. Незрозуміло, чи це боротьба протилежностей - води і каміння, чи дружня гра? У своєму солоному космосі ширяють міріади рачків, та іншого живого піску, створюючи поживний бульйон для неквапливих медуз.
Мені не хочеться поспішати, але мушу, бо десь там гордий син татарського народу чекає доброї новини.
* * *
Обганяючи вітер, наближуюсь. Де ж Расим? Блукаю очима, шукаючи знайомі контури. А-а-а, он де його голова гойдається в морі вухастим поплавцем. Пливу звітувати про свою майже двогодинну подорож.
Доки я нишпорив узбережжям, мій товариш зробив невдалу спробу вийти з моря. Та тільки на підводних "кавунах" ноги відмовлялись працювати аде-
кватно. Тоді він заліг у дрейф, проплававши весь цей час. Он як по-різному текли ці хвилини для кожного з нас. Я тільки оком кліпнув, а сонце вже куняє над Aй-Петринським плато. Мій мозок сортував порцію закачаної інформації, плануючи розклад наступного дня.
Расим, зв'язаний ланцюгом обставин, блукав у минулому. Його думка так і не переступила межу сьогодення. Кожна наступна хвилина керувала сама собою. Вона не дасть ані краплі бажання пограти у чоловічі ігри на свіжому повітрі. Я бачу, що старого теж приваблює підводне царство і скелі, та він уже не учасник змагання м"язів зі стихіями, а тільки спостерігач.
Отже, ми не поспішаючи виходимо з води.
* * *
Перший день добігає кінця. Попереду ще одинадцять невикористаних набоїв, відведених для того, щоб хоч приглушити жало в плоті. Скажу так. Хвороба моя повернулась зі мною додому і почуває себе на коні. Але я ніколи не обміняю ні на які найпривабливіші обрії можливість ще раз засвідчити свою відданість українській перлині - Південному Узбережжю Кримського півострова.
ID:
170354
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2010 10:04:49
© дата внесення змiн: 07.02.2010 10:04:49
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|