|
З Ніною Захарівною Хараїм, що мешкає в селі Орлове, я познайомилась давно, і знаючи історію її нелегкого дитинства, хочу поділитися нею з Вами, шановні читачі, аби і Ви, могли захопитися цією мудрою терплячою, мужньою жінкою, як захоплююсь нею я.
Народилась Ніна Захарівна 18 квітня 1921 року.
- Я ВСЕ пам*ятаю,- відповіла вона на моє прохання розповісти про голодні тридцять другий та тридцять третій роки,- адже мені було тоді десь дванадцять. Батько наш помер, коли мені лиш два рочки виповнилося, з семи діток живими лишились тільки я, та брат Микита, всі інші померли ще немовлятами. Мама Марія Максимівна, рано овдовівши, ледь зводила кінці з кінцями, тому, коли почалось розкуркулення, нас не чіпали – не було що забирати…На нашому подвір*ї ховали свої припаси сусіди, односельці. Наш двір не перевіряли. Коли ж забирали вони свої припаси, бува розсиплеться щось, лишиться на землі, то ми з братом збираємо, і радієм з того…
Мама дуже тяжко працювала в колгоспі робітницею, щоденно отримувала платню – 100, іноді 200 грам муки, це і був наш раціон на день, на трьох. Якби й ми були розкуркулені, не мали б права й на це.
Добре пам*ятаю, як в мене почали пухнути ноги, пам*ятаю, як плакала надімною мама, не знаючи, чим зарадити. Рятувала нас корівка, худа була. Подарував нам її ще маленькою дядько. Виростили, оберігали, як могли. Щоб підживити якось годувальницю нашу, смикали потроху солому зі стріхи, то вона давала нам молочка пів літра на день.
Пам*ятаю, якийсь час нас підгодовували у школі, то уроки хто слухав, хто ні, а на обід всі чекали. Обідом слугував суп, в кожній тарілці окрім води лежав шматочок картоплі. Після перерви повертаємось в клас, а одне – двоє лишаються надворі мертвими, додому їх не несли,- відразу на кладовище…
Якось, повертаючись зі школи, ми, діти, забрели на поле, де колись росла кукурудза. Після збору врожаю поле неодноразово визбирали, та ми сподівались на диво. Хлопці знайшли носики від качанів, а мені пощастило, відшукала справжній качан. Зраділи усі, домовились ділити зернятка порівну, аж тут несподівано, об*їздний нас наскочив, повідбирав усе! Як ми плакали, просили, не залишив нічого, все забрав у дітей!
Навесні з району підвезли насіння, засіялись, ледь дочекались врожаю! Колгоспники отримали по 5 кг. борошна, кожен хто наївся вволю помер. Ми їли потроху, обережно,- лишились живими.
Пам*ятаю, мама пішла на роботу, а мені наказала приготувати коржі: на воді, без соди, але то було нічого! Та заборонила їсти без неї, щоб я бува не об’їлась. Приготувала. Не з’їла й шматочка, понесла мамі на роботу, мама розділила з жінками, що поряд працювали, а я поки озирнулась туди-сюди, вже нічого не лишилось. Я в сльози,- нічого ж не їла! Мама розгубилась,розхвилювалась, вона ж думала що я поїла вже, а я все плачу! «Доню, біжи додому та спечи собі аж два коржа», каже мама. Пішла швиденько, спекла аж три – собі, мамі й брату, повернуться, думаю,- повечеряють…
З тих пір минуло багато років… З кожним днем лишається все менше людей, які пережили ті страшні часи. Наше покоління, на щастя, не розуміє, що таке голод, наші дітки зростають в достатку, в безпеці і радості, але розповідь Ніни Захарівни нехай спонукає нас більше цінувати хліб, що маємо кожного дня на столі, хай нагадає нашим дітям, що не завжди так було. Нехай ця історія життя закарбується в наших серцях, щоб і ми ПАМ*ЯТАЛИ…
ID:
296555
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.11.2011 19:15:21
© дата внесення змiн: 28.11.2011 19:15:21
автор: Оля Вашека
Вкажіть причину вашої скарги
|
жах.яка влада - все із за неї. 
