Мене звати Нік, повне ім’я Домінік. І здається мені, що я щось роблю не правильно зі своїм життям. Ця думка супроводжує мене постійно (не те, щоб кожну секунду, та досить часто). І це мене гнітить.
Я не часто казав дівчині, що люблю її. Якщо відверто, то я жодного разу не сказав дівчині, що люблю її. Мабуть це пов'язано з тим, що не мав того почуття, що зветься любов. І в цьому теж проявляється слід якоїсь незрозумілої послідовності. Я іноді думав, якби не нехтував цим простим виразом: «я тебе люблю», кількість знятих трусиків була б на багато більшою… з одного боку… а з другого й збільшилася б кількість «шанувальниць», погляд яких при зустрічі промовляв би: *** І от я думаю, що не даремно, я не розкидався цими словами. В деякій мірі я і є *** що ж тут приховувати. Та лише я можу себе назвати цим приємним словом та й то не часто, а лише в моменти хандри, які підштовхують мне на вчинки, якими не варто пишатися.
Це було літом. Одного спекотного дня, що плавно перейшов в не менш спекотний вечір, йдучи з роботи, я думав про те, що непогано було б подзвонити Жанні (це одна з моїй невдалих спроб завести стосунки) й запросити її на «щось» до себе. Я знав, чим закінчиться це «щось» і здається мені, що про це знає і кожна дівчина, яку запрошують на «щось», тим більше, що пару разів вона погоджувалась. Та кожного разу в мене прокидалось відчуття провини перед Жанною (й іншими) за ці запросини. Прокинулось воно й цього разу. Я йшов і думав, яка ж я *** думаю лише про свої потреби. А потреби в свою чергу промовляли: чого ти, це нормальний варіант, перевірений… Я йшов і думав. І думки ці спровокували хандру. Я знову задався питанням, що роблю щось не так зі своїм життям і все, що я роблю є не правильним. Так я дійшов до квартири й впав на ліжко. Коли так лежиш й дивишся на стелю не кліпаючи, може здатись, що ти ідіот. Я не став переконувати себе в протилежному, а просто встав з ліжка й пішов в душ. Холодна вода привела трохи до тями. Потім була кава на кухні, якийсь серіал і я побачив, що сонце йде за обрій.
