Непомітно вечір зайшов в хату.
Обережно став на мій поріг.
Темінь розлилася по кімнатах.
Холодок по спині враз пробіг.
Я одна в кімнаті. Більш нікого..
Лиш самотність вірна біля ніг.
Боязливо дивиться небога.
Думає: вона мій оберіг.
Що ж я можу їй тепер сказати?
Може, що вірніша від усіх?
Хочеться й не можу ублагати,
Щоб звільнила від утіх своїх.
Так, самотність, ніби це свобода.
Зради вже не буду пізнавать.
Це - душевний біль, не насолода.
То ж свободу треба цінувать!
Уже нічка вечір витісняє.
За вікном погасли ліхтарі.
Треба спати... ПОдруга куняє...
В сні спадуть із плеч всі тягарі...
Надобраніч...
Ця свобода - лиш на час,
Поки не прийде до нас
Справжнє, дивне почуття,
Щоб змінило все буття.
Щоб принесли легкі сни
Подих справжньої весни -
Та ж у справжніх почуттях,
А не тільки в добрих снах.
Чудовий вірш, Надю, з сумом легким, прозорим, як мереживо.
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий гарний, експромт! Дуже сподобалися слова...