Я розгубив сонети край доріг,
Коли ховався від себе самого.
Я не просив рятунку ні від кого,
І сам нікого врятувать не міг.
Минули дні. Ступив я на поріг
Землі тієї, що не клята Богом.
Хоч в грудях ще не відцвіла тривога,
Та привид смерті тут я переміг.
Час воскресити люблені сонети,
Час розбудить терцини, тріолети,
Щоб на землі нерідній ожили.
Не вік же буть в безрадісних тенетах,
Ридати, що троянди відцвіли...
Як сталь дзвеніти мусить вірш поета.
Міхась Кавыль
Санэт
Я разгубляў санэты ля дарог‚
Калі хаваўся ад сябе самога.
Я не прасіў ратунку у нікога‚
І сам нікога ўратаваць ня мог.
Мінулі дні. Ступіў я на парог
Другой зямлі‚ ня выклятае Богам.
Хоць у грудзёх ня выцьвіла трывога‚
Ды прывід сьмерці тут я перамог.
Час уваскросіць мілыя санэты‚
Час разбудзіць тэрцыны‚ трыалэты‚
Хай на чужой‚ няветлівай зямлі.
Век не бадзяцца сумнаму па сьвету‚
Плакаць аб тым‚ што ружы адцьвілі...
Стальлю зьвінець мусіць верш паэта.