До тебе на пораду йдем,
Тарасе, батьку наш, пророче,
Біль у душі гіркий несем.
А вже весна струмком дзюркоче.
До співу взялися пташки,
Цвіт розпустили перші квіти.
У серці ж– терня колючки,
Бо гинуть України діти.
У небо - зрілий і юнак.
Обірвані кривавлять крила.
Хтось кулю спробував на смак,
Комусь граната слід лишила.
Жевріла віра – недарма
Вкраїна в траурній хустині.
В нове зодягнеться земля,
Де дух, Тарасе, твій і нині.
Та не минає нас біда –
Орда московська знов збісилась.
Межу порушила, ввійшла
У край, підступно гадом звилась.
Дитя, що тільки піднялось
На ноги, хоче задушити.
А бруду стільки полилось,
Нічим, здається, не спинити.
До тебе на пораду йдем,
Країну хочем мати вільну.
Чи Україну збережем -
Оту, що була, неподільну?
Скажи, Кобзарю, не мовчи!
У кого маєм ще питати?
Віддати частку тіла чи
Мечі із піхов витягати?
Тримати гадів чи погнать
Із краю, де верба й калина.
На шлях який нам нині стать,
Щоб в цвіт убралась Україна?
***
Прислухаймось, брати мої,
Що хоче нам пророк сказати?...
Щоб дух різьбили до боїв,
Щоб в кожного - не з краю хата,
У віз впряглися і тягли
До світла Маму, сонцем вмили.
Недолю в сіті затягли,
В Дніпрі лукаву утопили.
Давно пора. Саме тому ми такі вразливі, бо немає єдності, народ завжди був поділений, а це ворогам лише на руку. Лише єднання і спільна мета допоможуть вберегти рідні землі і підняти Україну з руїни. До цього і закликав Шевченко у своїх віршах. Та не всі дослухалися до його мудрих порад...
