Я, мабуть, заблукала у цім світі,
спізнилася на парочку віків.
Не знаю, хто за спізнення в отвіті.
але мій час давно вже пролетів.
Сучасність думи й душу вивертає,
немов дивлюсь чужий безглуздий сон.
Чи я світ, чи мене він не сприймає –
я не пульсую з часом в унісон.
Наївності моїй так не комфортно,
несмілість задихається в тисках –
мій час лишився на старих офортах,
зашитий в гобеленових стібках.
Стара картина душу зігріває,
як в ріднім домі, в часі тім живу...
Немало нас, невчасних, тут блукає,
спізнившись на свій поїзд в давнину.
Як вишні плід, що зріс в сосновім вітті –
не знати, як і звідки залетів –
живу я, заблукавши в цьому світі...
Спізнилася на парочку віків.
2012 р.
