Він проріс у її тілі з горіхової зернини, що злетіла якось із книжки, яку вона читала. І з тих пір ріс і ріс собі потихеньку-помаленьку. Вона щедро годувала його кров’ю своїх судин, киснем своїх легень. Вона зігрівала його у холодні часи теплом свого бурхливого, мов океан у негоду, серця. І ось він став таким великим, що вже не міг вміститися у її тілі. Він стискав її серце своїм погрубілим стовбуром так, що воно час від часу аж спиняло бій. Він пустив гілля крізь усі органи її тіла.
Їй було боляче, але вона не наважувалася взяти пилку і зрізати ті гілки, адже вони так довго живилися її кров’ю. І ось він зацвів, у неї над головою – так гарно, білим-білим цвітом! Одні всміхалися, бачачи це чудо, інші насміхалися. Ну, бо як то таке може бути? І вона розгубилася… Прибіг вітер. Він завжди прибігає з півночі, щоби виміряти свою силу. Він гойдав гілля, що росло з її голови, і цвіт став осипатися. Він падав на її білі, як сніг, коси, і губився між ними. Вона стріпувала цвіт із волосся, стріпувала, а він падав і падав. І коли остання пелюстка злетіла на землю, вона думала, що все, це кінець - вона позбулася його. Але це було не так. Бо на гілках став зав’язуватися плід. І невдовзі виросли горіхи – великі, міцні здорові такі горіхи. Вони розбивали шкарлупу об її голову, коли відривалися від гілок і неслися донизу. Падали з гупотом, аж у голові дзвеніло. І тоді вона вирішила їх зібрати у миску – зібрати і віддати людям, просто так, без оплати, щоб вони покуштували оті плоди, що виросли з її тіла. Вона так і зробила. Та один горіх усе ж залишила собі.
А що далі? Іще до кінця не вирішила.
Але швидше за все вона не буде більше живити дерево (яке виросло в її тілі) кров’ю своїх судин, киснем своїх легень. Не буде зігрівати його теплом свого зраненого, але ще досить гарячого серця. І воно колись всохне. А отой одненький горіх, що залишила, посадить у своєму саду на місці того, що хтось зрубав нещодавно. І буде спостерігати за тим, як він росте, з вікна своєї квартири, що на четвертому поверсі.
