"Я просто вже давно живу сама -
Так починала тітка оповідку -
В житті моєму холодить зима,
А я і досі пам"ятаю квітку,
Яку мені Він дарував тоді
І ми її пускали по воді...
Де замовкали звуки і пісні,
Всю душу заливав гарячий трунок.
Я думала, що снилося мені
Чи марилося так... Його цілунок
Найперший, найсолодший, неземний,
То доля вже єднала мене з Ним...
Все пам"ятаю, хоч літа - кудись,
Мов час загнав їх прутом за причілок,
Туди, де сповна щастя і біди,
Останні лиш скраєчку ось присіли,
Щоб я згадать устигла й зберегла,
Ту стежку, що до нього пролягла..."
...Дивлюся я на жінку, на красу
І боляче, бо так вона змінилась...
І хочеться сказати: принесу
Вам сонця у долонях... Не зуміла...
Усмішка їй розгладжує лице,
Коли, бува, пригадує про це...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ясніє все, світлішає навколо -
Не треба їй ні золота, ні срібла -
І хоч яким широким буде поле,
Якби могла, вона б до Нього бігла...
І очі тепло світяться бурштином,
Немов Його побачила за тином...
- - -