Зажуривсь чогось Микита:
На роботі не встигає,
Вдома ходить, як побитий,
Часто й голосно зітхає.
Тут його дружина Рая
Посадила біля себе:
-Розкажи про своє горе –
Усе знати мені треба.
Який ходиш ти, я бачу.
Поділись бідою, милий,
Бо собі я не пробачу,
Що печаль не розділила.
Коли ми вінчались в церкві,
Пам’ятаєш ті слова?
Бути в радості і в горі –
От де мудра голова!
Випадала нам розлука –
То це була спільна мука,
Народилась донька Маша,
То це була радість наша.
У житті - не тільки щастя,
І печалі буде море…
Тут нема біди в одного,
А це наше спільне горе.
Тут розчулився Микита,
Навіть десь сльозу зронив,
Подививсь на Раю ніжно
І тоді заговорив:
-Я не буду зволікати
І скажу тобі відразу,
Що коханка наша, Раю,
Завагітніла, зараза!
Світланочко, дуже Вам вдячна!
