Їхати їй нікуди, та виходить
В темних окулярах з під’їзду дому,
Тягнеться примарою на зупинку,
Сіра, непомітна і геть безмовна.
Там щочетверга у рипкім візочку
Воїна дівчисько чимдуж штовхає.
Скоро прийде бус з інклюзивним входом.
Декілька хвилин - і вони зникають.
Воїн молодий так стискає зуби,
Дивиться на світ крізь вузькі щілини.
Дихає нерівно - усе дратує.
Ніби то вона у всьому винна.
Винна, що вмовляє забути форму,
Винна, що прасує той піксель гладко,
Винна, що не бачить у чому сором,
Винна що пов’язує арафатку…
Винна, що тендітним дитячим тілом
Пхає чортопхайку каліки світом.
Винна своїм личком - невинним й білим.
Винна що у зиму заходить літом.
Винна, що не кине його самого
Наодинці з болем й страшними снами.
Винна, що свій голос - дзвінкий і юний,
В мертві голоси із небес вплітає.
Винна, що без слів патетичних любить,
І стоїть на варті щоночі тихо.
На спітнілу спину кладе долоні,
Ніжним поцілунком відводить лихо.
І коли в автобус візок впихає,
І свої крихкі напинає жили…
Кожен раз та жінка допомагає.
І шепоче тихо: «Тримайся, мила»…
І не каже більше вона ні слова,
Тільки кожен раз їй кортить сказати:
Як би я хотіла, аби мій злився,
Як би я хотіла свого тягати…
І не йти одна цим зимовим парком,
Не топтати стежок до годівничок,
Не носити в пальтах корми і просо,
Щоб нагодувати котів й синичок…
