День. Прозоре блакитне тепле море огортає мої стопи, потім литки, потім стегна, сідниці, живіт, груди, я відштовхуюсь і пливу. Під кришталевою водою я бачу морських зірок. Пливу доти, доки не відчую страх відсутності берега, і потім повертаю назад, виринаю з води коли мої стопи відчувають пісок. Виринаю... Сонце зігріває мої груди, живіт, стегна, я виходжу на берег, ступаючи на гарячий пісок. Я в обіймах Сонця!
Великий рудий кінь, з пишною хвилястою гривою та оксамитовою шерстю летить галопом наввипедки з вітром по морському берегу. На сонці блищить його піт і виграють міцні м'язи. Одягнена в мокру прозору сорочку, сідлаю коня, і мчу вперед, назустріч своєму внутрішньому світові.
Тим часом морські чайки кружляють над нашими головами. Насправді, мерзенні істоти, що не гидують мертвечиною. Ні прекрасного голосу, ні грації, тільки одна ціль життя: наїстися. Вимкнути б їхній крик і забути про їхнє існування у цьому світі. У цьому прекрасному пейзажі.
Повертаюся. Я вдома. Я просто Ася, а не руда амазонка на прекрасному коні. А вдома галас, і неспокій, як від тих чайок, тільки запах дитячого волосся дарує радість та затишок вдома, і тиша... Тиша в думках, коли заварюєш чашечку гіркої кави, і не додаючи туди цукру, смакуєш. І намолоджуюсь контрастом солодкого шоколаду і міцної гарячої кави, начебто сумні трагедії життя смакую разом з поцілунками.
