Був у моєму дитинстві ранок, який я пам’ятаю все життя. Він періодично виникає у мене перед очима, коли я згадую свої щасливі миті. Лишилося без відповіді питання, бо раніш воно у мене не виникало, а коли з’явилося, то відповісти на нього вже було нікому. Чому в той досвітній час мама розбудила саме мене – я ж не була старшою у сім’ї дитиною? Певно, крутилася уві сні в той час, як сестрички спокійно сопли носами, то ж матуся нахилилася до мого розчервонілого від подушки вуха і шепотіла, допоки я не відкрила очі: «Доню, прокидайся…».
Зночі вона замісила в діжі тісто. На світанку збиралася пекти хліб і пиріжки з нашою улюбленою начинкою: печеним цукровим буряком з сушеними вишнями та ягодами калини, що в пучечках зберігалася з осені в коморі. Начиння приготувала звечора, запаривши окропом сушинý та подрібнивши на терці печений буряк. Коли вдосвіта мама підвелася з ліжка до печі, то згадала, що в хаті немає жодного дека. Їх взяла сестра Катерина, та не встигла повернути. Бігти самій було вже ніколи, бо тісто піднялося і звісилося над краями діжки величезною печерицею. Ось-ось полізе на лежанку. Мама підв’язала його чистим лляним рушником, наче хворий поперек, хутенько розтопила піч та виставила на лаву круглі з гофрованими боками форми для хліба. Мені ж доручила бíгти до родички за деками. Я натягла на себе синє спортивне трико, накинула на розтріпане після сну волосся хустинку, що висіла на металевому бильці ліжка, і вийшла за подвір’я. То був недільний травневий ранок. Котра на той час була година, я не мала уяви.
За хвірткою неочікувано потрапила в рай. Принаймні, таким я його уявляю з тієї миті. Безперечно, всі люди – грішники, бо навкруги не було жодної живої душі. Маленька дівчинка в синьому трико й біленькій хустині видалася собі центром всесвіту. Двері сільських хат ще з вечора залишалися щільно зачиненими на клямки та засови, із-за перкалевих фіранок на вікнах не виглядало жодне заспане обличчя, в хлівах мовчала живність. Лише солов́ї перегукувалися на кущах черемхи за межами городів. Духмяні квітучі сади з обох боків вулиці біло-пінним тунелем заманювали йти вперед. Я зачаровано і в той же час розгублено поглядала то наліво, то направо. В тому незвичному мовчанні сільської вулиці ніщо не лякало, лише заворожувало та гіпнотизувало мале заспане дівча, стримувало його поспішні кроки та вселяло у свідомість чийсь наказ: «Запам’ятай… запам’ятай цей досвіток…».
Солов́ї несамовито заливалися тьохканням та розкотистим свистом, а натруджене від учора село ще не в силі прокинутися додивлялося звичні сновидіння. Лише матуся, зарум’янена від печі, в ту мить підхоплювала мокрими руками визріле тісто і дбайливо усаджувала в форму першу паляницю.
В старій дідусевій хаті теж іще панував спокій. Мій тихенький стукіт в шибку нараз розбудив усе довкілля. Через якусь хвилину загриміла засовом та відчинила двері тітка Катерина, здивована раннім візитом небоги; з будки мовчки виліз Рябко і, потягнувшись, солодко позіхнув; в хліві хрюкнуло порося, завовтузилися кури і, подавши голос, залопотів крилами червонястий когут Варфоломій.
З двома невеличкими деками в руках тим самим світлим тунелем вулиці, створеним кучерявими вишнями сусідських садків, я поверталася до свого обійстя. Крок за кроком перетворював картинку того неземного раю в звичне сільське життя. Вже скрипіла корба в руках сусідки тітки Секлети та гримів блискучий ланцюг, намотуючись на гладенький дерев’яний вал колодязя. В когось у повітці ґелґотіли гуси, а із-за горба посміхався рудий Ярило, обіцяючи гарну неділю.
Того дня у моїм світосприйнятті щось змінилося. Я зрозуміла, що у звичному, буденному ховається земна краса, яка не поступається ні перед яким захмарним едемом. Потрібно лише якогось ранку прокинутися раніш за всіх і нечутно вийти за поріг.
20.06.2016
До сліз відома картина... З тими смачними пиріжками і сільською ідилією... Дякую! 
так - були великі березові ліси по шляху з Варяг у греки! 
