Рясна волога всіяла кущі,
Дими плояться пасмами густими.
В дерев суглоби ниють на дощі,
А у поета на хронічні рими.
У порах року дні, немов сторчма:
Примхливий січень березнем муркоче,
І у благому плащику зима,
Снує у сквері, ніби потороча.
А що поет? Йому і сніг, і дощ
У час натхнення за́вжди на догоду,
І на скрижалях вихололих площ
Він сам для себе створює погоду.
Захоче - біле прядиво зими
Худі гілки сповиє, ніби ру́но,
Або змахне уявними крильми -
І заскрипалить вітер шовкострунно!
За мить плачем розродиться гроза,
Немов дівча ображене, капризне...
А потім неба свіжа бірюза
Остудою ментоловою блисне.
А там веселки теплі кольори
Задріботять пружинками по сходах!..
Бо ж будь-якого часу, чи пори
У творчих на душі своя погода.
А ще душа дівоча - як струна.
Така тонка, така хитка та зибка...
Бува або розстроєна вона,
Або настроєна, як диво-скрипка...
Дуже гарні ваші метаморфози!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудовий експромт, пані Іро! Дякую! Хай наші душі частіше будуть отими диво-скрипками, про які Ви написали!
зима звичайно дивна зараз! Але ще березень своє покаже!хороший вірш
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Схоже на те... Не хочеться, щоб зима потім крала у нас весну, але цілком ймовірно, що зима ще своє наздожене. Дякую Вам за гарний відгук і приємний візит!