Ріднюся, сестрюся з Тобою, огнистости Жрице,
у звичаї скіфів - бо глас давнини не ущух.
У венах мені хлюпочи, відігрійся...Чи ти це -
у oсінь облачена, Долe? Чи Oсені дух?
Роксолана Вірлан
Міднокоса мольфарко,
в руках твоїх сонце, як бубон,
по лискучій мембрані
вдаряєш долонею в такт
захмелілим вітрам...
Кароока спокуснице-згубо,
перед сяйвом твоїм
навіть кетяг калини побляк.
Відспівали жита,
поспліталися туго снопами
і добірним зерном
обважніли тугі колоски...
Ну, а ти, невгамовна,
дивуєш усіх кольорами
і лелітки роями
летять з-під легкої руки!
Заклинаєш дощі
і вишіптуєш ранки погожі,
гонихмарнице - та,
що приборкує норов стихій!
І в покорі дерева вклякають,
як вірні сторожі,
перед блиском огненним,
що грає рубіном з-під вій.
Як тебе не любити,
моя кароока чаклунко,
не купатись у барвах,
не пити янтарне вино?
Упиваюсь красою твоєю,
немов диво-трунком,
огортаюся теплим багрянцем,
неначе рядном!
Спасибі, Юро! 
Рада! 
