Похилий вік, який похилий вік…
Уже й сама мов тин , що похилився…
Та день новий знов кличе на поріг,
Де ранок щедрим сонечком упився.
Знов дивовижею здається білий світ,
І спориші, й ромашки, що край ниви…
Всміхнеться, наче скине четверть літ:
« Хіба ж не диво? Достеменне диво…»
Веде розмову з вишнею старою,
З жоржинами, що квітнуть край воріт,
Немов і не лишалась сиротою,
Немов і досі з нею увесь рід.
Де стежці вузько витись повз садок,
Її город в буянні стиглім літа.
На смужечках прополених грядок
Вирує зелень, сонечком зігріта.
Там соняшник торкається руки
І чорнобривців квіт милує око,
І бурячків шикуються рядки,
І диньки налились медовим соком.
Мов пух кульбаби, десь згубився лік
Її рокам в щоденному натхненні,
І десь беруться сили, хоч й малі,
На дивну творчість у житті буденнім.
Дозріє день у літньому теплі,
Де по межі рясніють трави в цвіті…
І вклониться вона своїй землі,
Що та тримає ще її на світі.
Спасибі. 
