Знов непроханим гостем до нас завітав листопад,
Журавлиним відлунням заплакане небо прорвало.
Прохолодні дощі ллють у груди землі невпопад
Нерозтрачене небо, якого усім було мало.
У каштановій стиглості тверднуть надії нові,
Хай імпресію осінь вливає у душу людини.
Я із осінню хочу відпити ці дні дощові
До останнього листу… останніх тремтінь бадилини.
Віддзеркалять калюжі вчорашнім барвистим теплом,
Під нічним ліхтарем засоромиться клен облисілий.
Я прощаюся з осінню тут, під вселенським крилом,
Й до грудей притискаю невипите небо щосили.
Ну, Олено... Просто неперевершено... Яка чудова, виявляється, осінь... Аж мені з нею прощатися перехотілося. А от за клен облисілий якось аж соромно стало... Це ж треба! Ліхтарем лисину підсвічувати...
"У каштановій стиглості тверднуть надії нові..."
Саме так, Олено! Все буде добре !