У простір дивиться вікно...
За ним видніються тополі.
Синіє неба полотно
І білий килим снігу в полі.
В прозорій склянці на вікні,
ущерть наповненій водою,
Стояла рожа вся в красі...
Горіла тихо пурпурою.
Червону квітку обрамляло,
промінням сонячним политу,
Зелене листя, що звисало.
Неначе, справді, з оксамиту.
Була троянда ця чарі́вна.
Сама собою милувалась.
Така розкішна, неймовірна.
І дуже гордою здавалась.
Спокійно дихала красуня...
Духмяні пахощі лилися.
Неначе літніх днів відлуння
В кімнаті ніжно розлилися.
А поряд пуп"янки маленькі,
Що зовсім ще не розцвіли.
І стебла їх слабкі, тоненькі
Триматись ледь в воді могли.
Вони справжнісінько, як дітки,
Вдихали пахощі п"янкі
І не помітили, як з квітки
додолу впали пелюстки...
Оценка поэта: 5
Майбуть, то гордість облетіла...
А може, часу сивина?
Чому, трояндо, ти так хтіла
Щоб бачили тебе з вікна?
Мов полум'я, ти вся згоріла,
Розкішним пурпуром життя...
Спасибі, що для нас зуміла
Залишити своє дитя!
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
