Роздратували зранку горобці,
Зчинили лемент аж на все містечко.
І ось вже вихопили промінці
В траві розбите з зародком яєчко.
Пташиний рід злетівся звідусюд,
На гілку ніби сіра хмара впала.
Розпочали свій траурний прелюд,
А горобчиха ніби все благала:
«До мене підніміть моє дитя,
В гніздечко... Я теплом своїм зігрію,
Я зможу повернуть йому життя,
Не відбирайте, поверніть надію…»
Мене не полишає думка ця:
Мале пташатко, нерозумне, дике…
Яке там серце в того горобця –
А воно ніжне, любляче й велике.
Де ж ви, так звані «псевдо матері»?
Діток своїх безжально не кидайте,
На долі їм рубців не залишайте.
Від щебету пташиного здригніться,
І в горобців любові научіться.
Й серця свої лишіть на олтарі.
А поки просто Господа моліть -
Може колись він за таке й простить!
