Ти була колись просто яйцем,
Не розбитись – твої були клопоти.
Хижі птахи голодним дзьобцем
Намагались слабку тебе вхопити.
Потім стала личинкою ти.
Взялась харч добувать, розростатися.
Не давали спокою птахи.
Ти ж повзла, не хотіла здаватися.
Як знекровлена в сховок ішла,
Хижаки брали місце прокладене.
Ти хотіла вернуть. Не могла.
«Хочеш жить? В кокон звийся ти», - радили.
І ти звилась. Там довго була.
Вже й не ждала чарівної палички.
Та одного прекрасного дня
Ти метеликом стала із лялечки.
Оживились поля і гаї.
Ти розправила крильця стверділії.
І над світом знеслася в красі.
Хоч хижак ждав полотнища білії!
Ти й надалі крилець не складай.
Злому птаху не будеш ти скормлена.
Ти міцній, піднімайся, злітай!
Ти – крилата! Забудь слово «згорблена»!
(Здогадались, донько, сину?
Вірш оцей про У...)
