Птахо моя різдвяна,
Спогаде світлий мій!
В сивих, як дим, туманах
Снить заметільний рій.
Паморозь, мов позлітка,
Вкрила цупке гілля́.
Нащо я тут і звідки?
Лагідне янголя
Вітрові чеше гриву,
Поки той мирно спить.
Пряжу сотає сиву
Вихолола блакить.
Птахо моя різдвяна,
Там, у далеких снах
Пахне ялинка пряно,
Сни мої на гілках
Сяють, немов цитринки -
Світло дитячих мрій!
Часу дрібні пилинки
Здмухує пам'ять з вій.
Жне золотавий серпик
Пасма із димарів.
Спогади, як вертепи,
Топчуться у дворі.
Наче пожухлий одяг,
Я приміряю дні
І колядує протяг
Схлипами у вікні.
Птахо моя небесна,
Ветхі твої світи,
По відшумілих веснах
Більше не перейти.
На Різдво люди не тільки співають
Та зі святом рідних і друзів вітають,
Вони ще й одне одного за все прощають…
Це свято асоціюється, перш за все,
зі світлим дитинством у мене –
цукерки, прикраси, ялинка зелена…
Колядки й щедрівки від хати до хати,
Довкруж кучугури і сніг пелехатий,
Спішить дітвора сусідів вітати…
Чому ж сивий смуток у серці ятрить?
В душі ностальгія як пісня бринить,
Від розпачу й смутку вся сутність кричить…
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть, тому, що в дорослому житті все сприймається по-іншому і в рутинних буднях все менше місця залишається для справжньої казки... Дуже милий душевний експромт! Дякую, Оленько!