В надвечір"ї сонна пливе тиша.
Блимають в тумані ліхтарі.
Чути, як душа тихенько диха.
Курять, мов цигарки, димарі.
Непомітно сон ступає в хату.
Ставні незачинені скриплять.
Вітер відчува, що винуватий.
Зазирнув в вікно - усі вже сплять.
Тільки ось мені чомусь не спиться.
І думки за вітром десь летять.
Вирвались з гнізда, неначе птиці,
І в тумані ледве мерехтять.
Їх не загнуздать, не зупинити.
Понеслись на волю з моїх рук.
Як же я без вас ? Як жити?
В тиші розчинився душі звук...
А надворі заметіль кружляє.
Збитися так легко на шляху.
Ви, як мої діти. Точно знаю.
Повернетесь в хату в ніч глуху.
Буду я вас пестить, як дитину.
Обіцяю: більше не пущу...
Та думкам моїм нема зупину.
Хіба, просто їх приколишу?
Покладу їх в ліжко поряд себе.
Може, на хвилинку й я засну...
Якби знали, як мені ви треба!
Тільки в сні легесенько зітхну...