[u>Ця історія не вигадана, вона має своїх прототипів
Відзначив щойно двадцять два…
Позаду – служба, рік навчання…
Не вірив у казки, дива,
І знав: війна – то є знущання…
Знав, що Донбас уже горить,
А рідну землю ворог топче,
І часто сам себе корив,
І опускав великі очі.
Удома ж мама й менший брат –
Для них він захист і підмога –
Тепер він мусив вибирать:
Вони, чи на війну дорога?
Він вибрав схід, де «градів» шквал
Місив людей і кров з землею…
Й раділа здалеку Москва,
І плакав грунт, подібний глею.
Тут хлопець вперто воював
За Україну, матір, брата…
Щобій – дорослішим ставав,
Старався ворога скарати.
Й дзвінком нечасто турбував
Тай був він не багатослівний:
Живий, здоровий… Забував
Лишень про поголос суспільний.
Матуся й брат щоніч, щодень
Молились Богові й чекали,
Коли вже миру день гряде.
Й сльоза, непрохана, стікала…
Та раптом залпом Іловайськ
В життя ввірвався українське,
Армагеддоном він здававсь
Для нашого у серпні війська.
І материнське серце враз
Відчуло біль – сигнал то лиха:
«Хай буде проклятий Донбас!
В нас Україна й так велика.»
Не забарилася і вість:
«Героєм син Ваш був… Немає…»
Забракло матінці і сліз…
За руку меншого тримає…
А далі – пошуки: дзвінки,
Фейсбук, і морги, і папери…
Не місяці, здалось, – роки…
Зима лягла. І сніг, мов перли…
Та тіла сина не було
Ніде… Це тішило надію…
Його чекало все село…
І через рік, якраз в неділю,
Прибув додому воїн-син,
Худий і змучений, беззубий…
Малий синок заголосив:
«Я знав: війна його не згубить!..»
І мати плакала… без слів –
Не вірила очам уласним –
І сльози капали рясні.
Тепер їй сонечко не згасне…
Він у полоні був цей час,
Позбувся там зубів, двох ребер…
Знав він зсередини Донбас…
«Та захищати його треба, –
Сказав не зразу, й опустив
Додолу знову свої очі,
Борідку теж там відростив, –
Країну здати – то є злочин!..»
6.02.2016.
Ганна Верес.