|
Усе ревло… Земля кругом гула
Якимось дивним безкінечним гулом…
І ми в диму біля гори й села,
Чи кишлаку, чи, може, і аулу…
Не знали навіть, як його назвать:
Чужа земля, тому чужа і мова,
Й за що прийшли туди ми воювать,
Нам достеменно також невідомо.
А не було ж нікому й двадцяти:
Я – з України, той – із-за Уралу,
Хто – з Грузії, а хто – із-під Чити,
А ті близнята – десь аж із Аралу.
Ми всі були не просто земляки –
Брати… Й над нами смерть нависла.
І клімат, і рельєф буде який,
Нам пояснили, хоч і дуже стисло.
Та гір таких, і диких сірих скал
Ми не могли тоді і уявити.
І не кохану кожен мав стискать,
А автомат… Бо треба ж відслужити.
Там, де дрімала чорна нагла смерть,
Поміж камінням вміло маскувалась,
Де кожен другий був із нас поет,
Тож пісня навіть на ходу складалась.
Й не воїн проти нас стояв – душман,
Ще – лихоманки, небезпечні чуми.
Це там про «чорний» непростий «тюльпан»
Уперше у житті тоді почули.
І де від запаху пролитої крові
Нас, необстріляних, вернуло і нудило.
І зрозуміли раптом ми тоді,
Життя чого вартує, хрест, кадило.
Та ось нарешті бій, важкий, затих,
А дим усе ще виїдав нам очі.
Тавро страшних моментів, чорних тих,
Не раз нам принесуть тривожні ночі.
Піднявся згодом, рідшав темний дим,
Навколо порох, бурий, мов іржавий.
І ніби сонце, виріс поміж ним…
Тюльпан, червоний, змучений… Й лежали...
Два близнюки, з Аралу були що.
Обох таки їх разом і накрило…
Такі ще молоді…, а вже… За що???
Собою хлопці той тюльпан прикрили.
А він між ними… виткнувсь, червонів,
Немов радів, що й далі жити буде.
Буває так, бува ж так на війні:
Квітки живуть, а гинуть… чомусь люди.
Ганна Верес.
ID:
643701
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 14.02.2016 09:55:29
© дата внесення змiн: 15.02.2016 09:59:31
автор: Ганна Верес (Демиденко)
Вкажіть причину вашої скарги
|
