Нахмарило… В незнаних хвилюваннях
Зриваюся, стривожена, на крик.
І серце розтинають запитання:
Чому в розлуці жар душі не зник?
Кричати хочу… може - винувата?
В риданнях битись від душевних втрат?
Втекти? Змиритись – і тебе – віддати?!
Горіти! Жити! Вірити! Чи – варт?
Кохати! Теплий промінь б’є крізь зорі,
Розводить хмари… тріпочу в вогні:
Її чекання – це мені докори?
Чекати треба? Відповім я – ні!
Кохай її… я не терплю брехні…
О ні! На жаль, ми в чомусь з нею схожі –
Без тебе жити я не вмію… чи не можу…
Нахмарило… В незнаних хвилюваннях
Кричать до тебе хмари з висоти:
- Кохаю! Й почуття ці – нездоланні!
Вона не зможе ТАК розповісти!
У віршах, що горять ясніше ватри,
Їй не купатись серед теплих злив…
Вона з тобою… Що вже тут казати? –
Вона не Я… Мене ж – навік згубив…
Та знаю: у тобі щемить утрата
Того святого, що є дивом з див…
(Переклад з російської мого вірша "А скоро дождь" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871200)
