Ти мене звАла, і ось, я до тебе прийшла...
Моя царівно, одягнена в чорне пальто.
Подихом вітру зітреш мені втому з чола,
Моя розрадо велична... А я тобі - хто?
Чом запросила мене погуляти в саду,
Гілкою яблуні стукнувши в шибку вікна?
Часу безцінного жменьку у тебе вкраду,
Сповідь послухай! Кому ж бо?... Коли я - одна.
Сяду під яблуню, дивлячись в зоряні очі.
Візьму в долоні пожовклі листочки з землі.
Все, що захочу, спитаю у Темної Ночі,
Відповідь гілля малюють на мокрому склі.
Там візерунки. А, може, й окремі слова...
Тільки на мові, яка вже давно загубилась.
Вітер так само мені щось завзято співа...
Мчала на приспів... Та так необачно спізнилась!..
Що ж... Не судилося. Я не сумую. О, ні!..
Ще погостюю у тебе, моя господине...
Тільки під ранок розчинюсь у дивному сні.
Може у ньому Прозріння до мене прилине...
20.10.14.
