ПОГАСИ
Погаси вогонь в нелегких думах,
глянь, який повзе ядучий дим.
Знаєш, ти ж бо сам мене придумав,
щоб в душі зостатись молодим.
Близькість душ – забавам гарне поле.
Руку дружби м’яко протягнув.
Впевнився – всі дії під контролем,
отоді й на більше ризикнув.
Вибирав сприятливу нагоду,
віршами позвав туди де Бог,
дав відчути крилами свободу,
а затим вдихнув в життя любов.
Відповідно грав всілякі ролі,
з ризиком потрапити в полон.
Бо і сам на ігровому полі
пізнавав кохання ремесло.
Діалоги наші – верх мистецтва,
ніжності не приспаний вулкан.
Непомітно на межі шаленства,
й сам потрапив в золотий капкан.
Йшла до тебе вільно, граціозно,
наче йдуть до сповіді святі.
Тільки слухи грізно й скрупульозно
розіпнули нас на видноті.
Навпіл зі сльозами наше щастя,
перейшла любов на полігон.
Як передбачала, ти попався,
втім, набрав зневіри на вагон.
Зцілюю любов, щоб знов окріпла,
проганяю віршами біду.
Вдень живу байдужа і осліпла,
а до ночі прозріваю й жду.
Стала врівноваженою видко,
і на почуття ввела табу.
Ти замовк, а на душі так бридко,
ніби переношу слів ганьбу.
Пригадай, що ти актор на сцені,
я – в абсурд закоханий глядач.
Сумно якось, бо роки буремні
замінили місяці невдач.
Плакатись тобі? З якого дива!
Розумію, гірко нам обом.
Пристрасть тимчасова і зрадлива,
вже лягла в запилений альбом.
Отепер мені б із роллю зжитись,
хтось назвав це просто – нічия.
Й нічого на щастя ворожити,
як забрала доленька ім’я.