Страх поселився в душі жінки. Із цим щось теба було робити. Пережите, звичайно, було не з надто приємних подій, але якщо труситися й здригуватися від кожного різкого звуку, то так, як кажуть у народі, і "з катушок злетіти можна", а обстріли стають ще більш інтенсивними. Не можу на це спокійно дивитися. Починаю шукати можливості для евакуації дітей і жінок. Транспорту власного не маю, а служби таксі не працюють. До вокзалу ж чимось таки треба доїхати. Номери служб перевезення та транспортування здебільшого мовчать. Іноді вдається додзвонитися до якогось часника, але суми озвучуються баснословні. Десь у межах мого авансу на двох роботах. І таку суму треба заплатити ледве не за кожного пасажира, а пасажирів, враховуючи жінок і дітей, п'ятеро. На допомогу приходять родичі. Рятує пасерб мого дядька. Він, щоправда, й за освітою рятувальник. Так співпало. Проте він перша людина у цій історії, якій варто щиро сказати "дякую".
Розмовляла з багатьма харківськими таксистами. Серед них один (1) єдиний розповів, що в перші дні паніки і тотальної втечі з міста він брав за перевезення як до війни. Розповідав про молодого хлопця з ХТЗ, якого намагався вивезти з міста чи то до Богодухова, чи то до Люботина. Заїхали недалеко, дороги вже були перекриті і наші військові їх не пропустили - небезпечно. Потім йому вручали якісь нагороди, відзнаки, подяки. Люди запам'ятали добро. Решта таксистів брали за підвіз до Південного вокзалу від двох до п'яти тисяч гривень.
У служби таксі загалом неможливо додзвонитися практично було. До тих, до кого вдалося додзвонитися, були черги на кілька днів вперед, пори такі високі ціни.
Дякую.
