Вже не злелію той журливий клен,
Що ти зрубав край битої дороги...
Байдужий вітер свище між антен,
Дощі, мов струни, б'ються об пороги.
Вже не злелію трепетну печаль-
Оту кленову лагідність листочків...
Пекучий щем вплітається, мов шаль,
Поміж сумних віршованих рядочків.
Десь за вікном розніжиться весна-
Яка п'янка!Такої більш не буде!..
А ти не бійся, винесу одна
Оту ганьбу оплакану між люди...
І позбираю згаслі кольори-
Моїх надій обпалене ганчір'я...
Хіба ж не ти про щастя говорив?
І пух летів кульбабовий, мов пір'я...
дЯКУЮ мила авторко за силу і цілісність емоцій у вірші ,за іхню красу і щемливий подих,коли читаєш затамувавши дух ідумаєш;хоч би ще не закінчився цей вірш,ще б хоч один куплетик...це дар Божий так писати .молодець .
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Люба Олю,сердечно Вам дякую за такі прекрасні,теплі і щирі слова! Велике щастя мати такого читача,як Ви!..