Я тебе відпускаю – губами, руками,
А сліди твої стерла з підлоги.
І ті квіти, що ти дарував, вже зів”яли.
Не проситиму, ні, допомоги.
Ще наївно тобі прихилити хотіла
Неба край. Та я знов помилилась.
Мені втримати край той, тендітній, несила.
І його, як тебе, відпустила.
За вікном у холодне встромилася небо,
Зачепившись за хмари гілками,
В тихім відчаю яблуня. Їй вже не треба
Листя всохлого. – СплИвло з дощами.
Я тебе відпустила, як яблуня – літо.
Чимсь на неї тим відчаєм схожа.
Все водою, секундами, пам”яттю змито.
Відпустити лиш серцем не можу.
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую за увагу.
Це - вірш, а в віршах ми висловлюємо не тільки свої почуття.
Але я теж так гадаю, що з часом, як у кого і трапиться така історія, то все мине (як все на світі минає)
