Знайомий двір. Усюди клЕчання*.
І десь сопілочка співА…
Ішла до нього, як на зречення,
Забувши мову, і слова.
Така закохана, уквітчана,
Така нестримна, як вода,
Осяяна промінням дівчина,
Постава горда і хода.
Душа її – оселя ніжності,
Від щастя - сяєво очей!
В дерев травневій білосніжності
Палких і пристрасних ночей
Від їх жагИ зірки зривалися,
І падали вінком стожар**,
У чорні коси запліталися
Від дотиків її і чар,
І літеплом у груди хлюпало,
І розливалося теплом…
…Ставок під вербами, замулений,
Дрімав спокійно за селом…
Куди прийшла – убита зрадою,
Ота дівчИна молода…
Була прокляттям і принадою
Покрита ряскою вода,
Що біле тіло, горем змучене,
В свої глибини прийняла…
Вербиця там зросла над кручею,
Цвіте латаття до тепла…
Ночами місячними темними
Вона виходить із води,
І знов, з надіями даремними,
Сновидою іде сюди,
Уся лілеями уквітчана,
Почути пісню ту дзвінку
Русалка – довгокоса дівчина
В своєму зорянім вінку.
Та’ пісня, що не їй призначена,
Оте створіння – не втіша.
Вже не одним життям заплачено
Жахливу дань. Мовчить душа.
*кле́чання - зелень, якою прикрашають оселю на Тройцю
**стожари - це давньоруська назва зоряного скупчення, яке ви знаєте як плеяди.
