Я і дерево. Стоїмо.
Труться ребрами електрички.
Затуляє дошкульний смог
Ледве видиму сітку мжички.
Склопакетом зашитий світ,
У якому ще пізнє літо…
Облітає покрови цвіт,
Мов розірваний динамітом...
Як обстрижена бахрома,
Прилипає до мокрих туфель…
Я ковтаю важкий туман,
Пережовую, наче трюфель,
І полинності післясмак
Так пече, мов осине жало.
Повернути б усе навспак,
Але часу критично мало.
І допоки ядучий смог,
Ніби скальпелем, ріже потяг –
Я і дерево… Стоїмо.
А між нами – вікно і протяг.
цікаво... абстракто ніби трохи і з надривом...
Я ковтаю важкий туман,
Пережовую, наче трюфель, - така пошаговість переживань - класно передано, заакцентовано - хоч і викликає питання - ковтаю а потім пережовую... але "ковтаю" тут - у смислі "вдихаю ротом", - одне слово - дуже мені ця "деталізація" сподобалася... і весь вірш
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, трохи нечітко висловилася))) І справді, малося на увазі *вдихнути ротом*... Спершу переправила на *вдихаю*, а тепер знову повернула *ковтаю* (якщо, на Вашу думку, так звучатиме цікавіше). Дякую, люба Валю, за гарне враження!