Мати гойдає колиску,
Наче безмовну труну…
Місяць в надщерблену миску
Глипа крізь шибку мутну.
Голос тремтить від утоми –
Боже, як тягнеться час!..
В чорний застуджений комин
Протяг хрипить парастас.
В хаті нетопленій, наче
В темному по́гребі, тхне.
“Бач, і дитина не плаче,
Схоже, заснуло, чудне!..
Добре, бо їсти не просить…” –
Скривилась, квола, страшна…
Жалять морози, мов оси,
Пружну мембрану вікна.
Боже, як тягнеться спокій –
Зв’я́зки тріщать, мов нитки…
Блимають зорі високі,
Як поминальні свічки.
Не пережити все лихо,
Не осягнути сповна!..
В хаті поскрипує стиха
Хворим суглобом труна…
Голодомор… Його жертви… Знищення українських синів і дочок – ця тема найболючіша з усіх, яких торкаєшся, вдивляючись у ті страшні роки.
Світла пам'ять всім загиблим...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Більшої трагедії важко й уявити... Адже влада нищила свій власний народ, не шкодуючи нікого... Та ще й у такий жорстокий спосіб!.. Дякую, Оленько.
Майстерно відтворили страшну картину, Наталю! Колиски ставали трунами... діти засинали навічно, а у батьків одна думка -
Добре, бо їсти не просить…
Мусимо пам"ятати ті жахливі сторінки історії...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Роздумуєш над цією жахливою трагедією і розумієш, як нам пощастило народитися в інший час, коли вдосталь їжі і не доводиться хапатися за соломинку, щоб побороти голодну смерть... Дякую, Уляночко.