Був ранок, і сонце на лапи ялин
Накинуло вже позолоту.
Брели з оленихою, схожі в один,
Двійнятка по краю болота.
Старанно по сліду, тримаючись в ряд,
В траві обережно ступали,
І в променях очі в смішних оленят
І носики чорні блищали.
Здавалось все мирним, і тиша була
У світі тваринних ідилій,
Та з блиском сталевим зіниця ствола
Вже хижо дивилась на цілі.
Здригнулись ялини, і грубо свинець
Звершив свою чорну роботу.
І з жахом малята, одні, навпростець
Пустилися в ліс по болоту.
Далеко в гущаві, в дрімучих кущах
Спинились і впали безсилі.
І розпач в великих, блискучих очах
Застиг у звіряток змарнілих.
Був ранок і вечір вчетверте підряд -
Ще відчай відступить не скоро,
А двійко голодних, сумних оленят
Бредуть спотикаючись бором.
Їх ночі морозили холодом зір,
Лякали в грозу блискавиці.
І знову жахливий, стріляючий звір
Десь поряд палив із рушниці.
Над ними у кронах кричала сова -
Ховались від неї плямисті...
Тривожно дубина шумить вікова,
На вітрі наспівує листям.
А двійня крадеться, іде з укриття
На луг з запашною травою.
Несуть оленята над смертю життя
На ніжках тоненьких з собою.
Важко вижити тваринам, а інколи й на людину йде полювання. 
