Троянди, намоклі від сизої мли,
Лежали на лавці у сквері.
Покинуті розпачем, мабуть, вони--
Як звично юначій манері!
Погордо й поважно біліли у тьмі,
В безлюдному тихому місці.
Достойні воліли красуні собі,
Найкращої з кращих у місті.
Жадали, довершені, пестощів рук
Доглянутих, із манікюром--
Та глухо довкола, лиш потягів гук,
Й вітрець шарудів за бордюром.
Гоно́рні троянди чекали дарма —
Вже й ніч до пелюсть доторкнулась.
І в’янули квіти на лавці ницьма
Й одна до одної горнулись.
І никла краса, хоч вмивала роса.
Богині не брали їх в руки.
Аж човгає жінка — срібле́на коса,
І одяг старий, в руках-- жмут́и.
Розквітло обличчя в безхатьки ураз:
Навіяли спогади квіти.
Не плакали очі її від образ,
Яких заподіяли діти.
Згадала щасливі свої всі роки
І білі троянди від нього.
Прозора краплина скотилась з щоки
І з серця людського, живого.
Чудово, Валюш.Хоч сумно, що так буває... 
