Двадцять четвертого ще до світанку
Плаче дитя... До грудей тулить ненька.
Виють сирени... В сльозах шепче мати :
- Не дають, синочку, мирно нам спати.
Не лякайся, любий, бо там уже тато,
Від ворога буде нас захищати.
Зупинять рашистів й добро переможе,
- Чому зло, матусю, на нічку так схоже?
Дим й чорне небо, хоча вже світає.
Місто в руїнах... Імла, все палає.
Мені дуже страшно...Чому воювати?
Мирних людей хіба можна вбивати?
Холодно й темно, а світило сонце...
Бездушні вони, крижане у них серце.
Чому увірвались до нашого краю?
Хіба діток вдома власних не має?
- Є люди недобрі, - повідає мати, -
Без жалю, жорстокі, люті окупанти.
Вони - безсердечні, а прагнуть лиш крові,
Як злі хижаки, що не знають любові.
Уночі, дитино, зійдуть ясні зорі,
Вони допоможуть нашим Героям.
Хоробро й сміливо будуть захищати,
Виженуть ворога з нашої хати !
Темрява згине, день знову настане.
Перемога, сину, буде за нами !
Повернеться тато і радість у хату.
Україна стане щаслива й багата.
