Дівчина і море, чи є в неї горе,
Кому я про неї напишу вірші.
Оголені плечі, загублені речі,
Що камнем в безодню зірвались з душі.
Що дуже хотіла, вона вже зробила,
Залишився біль й відголос пустоти,
А море забрало все те, що ховала
Й наповнило згустком нервовим отим!
Либонь, чи захоче, та вже не розправить
Пониклих від болю і плачу плечей.
Картатиме долю та це вже не змінить
Того, що не матиме більше дітей!
Не відать їй втіху від їхнього сміху,
Не знатиме ніжних дитячих обійм.
І слова вже: "Мам..." не почує довіку,
І зов їй озветься лиш звуком німим!
Не отчаивайтесь. Тяжко, горько, но не смертельно: перемелется. Жизнь мудра, и излечит от боли. Желаю вам не сосредотачиваться на безвозвратном и верить в милосердие Божье.
tatapoli відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за щирість, добре слово, бо інколи воно так потрібне як повітря ковток!
