Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
(Н. Білоцерківець)
-------------------------------------------------------------------------------
Ти їхні обличчя, цнотливі, мов аркуші білі,
Іще не пориті углиб письменами утрат,
Люби що є сили – твоє колись також любили
На цих –таки гонах – всі погляди міста підряд
(О. Забужко)
............................................................................................................
Цієї ночі ангел повинен спати… Небо прозоре, і майже нічого не чує, не відчуває, не бачить… Далекий обрій жевріючої свічки…мало помалу складаються крила. Ці сни, так нещадно нагадують нас. В просторі перші квіти лютневого морозу…Не зникають…Живуть. Вона любить коли доля звертає у бік. І вулиці зовсім , зовсім порожні, неначе її долоні… Там немає нічого, крім ліній переплетених червоним намистом забобон. А намисто рветься, і криваві кульки до долу…Кап, кап… Неначе спілі черешні… А в середині кісточка…Неначе біль…
... непрохідні хащі хворої свідомості і вона знову кудись запізнюється. Невловимість часу тисне на рішення бути собою завжди, а чиясь рука ніжно гладить волосся. Боїться обертатись, бо впевнена, що тоді ВІН неодмінно зникне. Цей сон надто часто почав повторюватись і вона мусить про нього написати. Зазвичай вигадки легше отримують своє місце на папері, але їй треба писати про реальний сон. Реальний сон... Хіба сни мають щось спільне з реальністю? Лютий вперто надиктовує тебе їй і зараз ти оживеш... Кришталеві черевички не в моді… а кришталеві серця всі в подряпинах… Фальшивий кришталь…І ідоли фальшиві…
Невербальна тиша розпускає диких голубів…» Летіть…сон колись закінчиться» . І ангел прокинеться, і все стане на свої місця… А зараз проста мозаїка неначе пасьянс… Природня смерть злизує молоко із скронь і їсть розсипані черешні…
З сльоти вчорашніх надій часто з"являються дивні спогади. Слово "ідол" не повинно існувати і вона теж не має права на існування...принаймні сьогодні.
Поклоніння їй і її поклоніння Йому...далі лише вогонь і шкіра. " Не сьогодні... не смій піддатись і стати попелом...завтра буде дощ..."
Неначе офіра змерзлі слова… Їм так не вистачає святості. Розпорошені рими і багатокрапковість змушують замовкнути і затулити вуха ватою… Вона у зім»ятім повітрі дихає ефіром…І холод проходить повз… Хоча чому тремтіння сковує пальці? Вона, вишиває хрестиком сни свого ангела…
Гримаси дощу на шибках перетворюються у сліпі вітражі…
І щось ломиться, щось падає … Небо нещадно просить пити… А їй…їй невідомий страх спраги… Її ангел спить… Недолюбити і увіковічнити , вибити образ на полотні якогось, зовсім байдужого художника і зникнути… Час не встигає за нею… А вона не вірить в те, що секунди можуть тягнутись роками і залишатись непорушними
Цей світ вражав примітивністю свого інтер"єру і так хотілось додому. Ніхто не чекає... Туманне та ілюзорне...але це ж так звично! Нитки витанцьовують на рядні твоєї долі - дівчинка веселиться. Варто спробувати на смак її слова, жодна отрута не зрівняється! Тільки без паузи на сон.
А поки що, ангел спить…Цієї ночі він повинен спати...
...Цієї ночі рука напише сценарій і тоді матимемо надію прокинутись...
