Її блакитні очі посіріли від буденності,
Колись граційні руки вже стомились від прикрас.
Ховаючи емоції під шаром манекенності,
Вона за кимось бігла чи тікала від образ.
Розхристана душею на пронизливому холоді,
Вплела собі у зачіску великий білий бант.
Вона була байдужою до усіх слів і поглядів,
Підстрибуючи в небо на кінцівочках пуант.
На неї озирались, на щасливу і розгублену,
Але весь світ неначе просто зник і онімів.
Її тендітну мрію, у шкільні роки загублену,
Як і тепер, ні він, ні цілий світ не розумів.
Що ж, друже-Ваню, мій Вам глибокий, як то кажуть, респект. Все найкраще є у Вашому новому вірші, від ідеї і чудового виконання - до закінчення, яке і вражає, і, здається мені, вчить.
Бачу, Ви також не схильні публікуватись щодня, а це в певній мірі притягує. Тим більше, коли чекаєш на щось дійсно вражаюче, і воно таким з"являється (чим не докази ноетики?)
Тисну Вашу добру руку
Іван Юник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Володимире,наскільки ж приємно відчувати розуміння!Дійсно,я не "графоман" і вважаю,що друкувати треба лише особисто відредаговані і зважені твори.Звичайно,конструктивна критика ще нікому не завадила,але прискіпливим ставленням до власного твору можна запобігти багато чому!
Приємно,що і Ви друкуєтесь не щодня(це звучить трохи дивно,але впевнений,що Ви розумієте)!
