Мене вже не болить, я не вмію Тобою боліти.
І цей час швидкоплинний біжить, наче світ за вікном.
І так важко в душі, бо до Тебе іду крізь століття,
А ти знову чужий, і у мрії вриваєшся з сном.
Мене більш не тривожить холодна понура байдужість,-
Заметілі торкнулись і наших з Тобою сердець.
Десь омріяний наш листопад загубив свою мужність,
А весна на асфальті малює останній сюжет...
Ти уже не болиш,- відболів,- в нас не вірить кохання.
Кілька ран заживуть, коли осінь торкнеться весни.
Я не та, яка зранку приносить в обійми страждання.
А я та, що всміхнеться Тобі, коли
Ти більше серця болиш...
Знову осінь торкається весни... Образ як завжди розкрито тонко у Вашому неповторному весняно-осінньому стилі! Я так ризикую заробити собі серцевий ревматизм від Ваших шедеврів)) Але ж має таки і літо замовити своє словечко у новому сюжеті...?
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Який натхненний і приємний коментар. Дякую Вам, літо обов'язково ще буде. Єдине, чого я не розумію, так це Ваше звертання на Ви, ми ж домовлялися на Ти
не буду писати всіх своїх емоцій- поетрі від них лусне...
просто додам в обране!
якби мала на голові капелюшка- зняла б! справді щемливо і до болю ніжно!
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Що правда А воно мені надто не зрозуміле і заплутане, дякую за теплі слова
Знову осінь торкається весни... Образ як завжди розкрито тонко у Вашому неповторному весняно-осінньому стилі! Я так ризикую заробити собі серцевий ревматизм від Ваших шедеврів)) Але ж має таки і літо замовити своє словечко у новому сюжеті...? 
А воно мені надто не зрозуміле і заплутане, дякую за теплі слова 
