Ще й на світ не народилося,
ще зоря не закотилася,
срібну, місяць ще, кує
доріжку по воді.
Ще бреде дівча
туманами.
Ще жаріють щоки
маками.
І лежить роса на лободі.
Чи було це,
чи мені наснилося?
Сонце встало
і усе змінилося.
Морок зник.
І тіні не лякають вже мене.
Я розплющу очі -
не дівча уже,
бо прожите все моє,
а не чуже
і тому так любе то мені.
І ріка,
в якій ще змалечку купалася,
і стежина,
по якій до школи добиралася,
і ставок,
де лілії цвіли.
І книжки,
заховані за шафою,
і буфет
старий з карафою,
і поличка,
по якій слони брели.
Пам'ятаю; і покоси,
й маму з вилами,
і шовковицю незбирану,
вишні,
що квітують щовесни.
Де оте дівча,
що бродить росами,
все толочить їх ногами босими,
долю ще шукає по землі.
Пам'ять все стирає,
губить, спрощує,
Озираюсь - наче осінь ще,
Та з-за обрію летять
зимові журавлі.
Вооот, это именно тот случай, когда не зацикливаешься на форме и сбивке размера - его почти незаметно здесь.
А вот буфет, слоны, шелковица... это так мило!))))
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Час біжить... Тече... Спливає...
І на п'яти старість наступає...
Слід подумати,- чи вірно я живу?
Я ж, як те теля, задерши хвостика,
Десь біжу, бо думати не хочеться,
Ще не бачу крайню я межу.
дякую, Любо, приємно
Чудова поезія, Анно!!! Така вдала передача почуттів, гарні образи ...але найбільше мене зачепила близькість Вашого вірша мені!
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
*Владимир Зозуля, 18.10.2013 - 13:39
как прекрасно вы передали настроение, как знать, возможно что в поэзии это и есть то самое главное. передать другому через настроение частичку самого себя.пока читал, чувствовал, как вы. спасибо.* -
перенесла, тому що здалося, пан Володимир, дуже чітко сформулював позицію поезії,
іноді читаєш вірш, слухаєш пісню, чи вслів якийсь, і думаєш, яке ж воно мені близьке, відчуваєш - ти не один, а частина чогось великого