Немов поштар пожухлі телеграми,
На сходах час думки порозкидав,
Де я, мала, напоєна вітрами,
Лечу й хапаю зблиски у рукав.
І, прив'язавши кулькою за стрічку
Рожеве сонце, пурхаю, біжу!
Лоскоче літо променем у щічку,
Стирає світ невидиму межу,
Щоб я, бува, спіткнутися не сміла!
Цілує п'яти травка молода,
Біжить поодаль річка розімліла
Наввипередки, ніби череда.
Квітчасте плаття ситцеве лопоче
Легким вітрилом! Житні колоски,
Як вартові у полі поторочі,
У мушлі вух нашіптують казки.
А світ мені непізнано-широкий:
Десь даленіє дідів оборіг
І дріботять мої маленькі кроки,
І небо шовком стелиться до ніг!..
А там, за полем, майже на чуприні,
Статечний Бог, мов явір молодий,
Мені махає пальцем і донині,
Всіміхається крізь вуса: "Підожди!
Куди біжиш? Загубишся, дитино..."
А я, спинившись зойком на льоту,
Веселим сміхом пирскаю перлинно,
В небесне плесо димкою росту.
Міліє світ, а я собі угору,
Вже й хата наша - цяточка мала,
Вуаль повітря, чисту і прозору,
Уповиває сонячна імла.
Шумлять дуби розлогі і чубаті,
Пісні псаломні гублять у траві
І мрій моїх метелики строкаті
Прядуть у Бога літо в рукаві.
Надзвичайно приємно чути такі теплі слова на адресу цього вірша! 
