Ох, і важкі дороги ці!
Та хто те знає…
І не одна вже на лиці
тім борозна є…
Але живе ж той чоловік
і ні, не скаржиться,
Та його долю повторить
ніхто не зважиться...
Згадати днів отих далеких прозу
Мені нелегко… Сядьмо на порозі,
Бо правди у ногах у нас нема,
Та й я старий, – кисета сам вийма.
Тремтячі руки і тютюн дістали,
Ледь справились з газетними листами,
І відриваючи пожовклий тертий лист,
Скрутив цигарку. Руки аж тряслись…
Він закурив: Затягся димом сивим:
«Можна й почать про те, що ви просили.»
Цікавить вас, як стільки я прожив?
Ніколи у житті я не тужив…
На фронт мене забрали з військкомату.
Перед війною збудували хату.
Тієї ж таки ранньої весни
І сина-первістка до хати унесли.
О, як любили ми його, раділи,
Але війна знайшла нам інше діло:
Створити перед Києвом заслон,
Там я, поранений, потрапив у полон.
Не хочу зайвий раз про те згадати,
Радів, коли прийшли наші солдати,
Та не родини вдома ждали нас –
Назвав нас дезертирами той час.
Серйозні допити були і трибунали…
І люди, і простінки теж стогнали
Від болю і образ, несправедливих слів:
«Ти зрадник. У полон посмів?! ..»
А потім і статтю мені прилаштували
Й відправили аж на лісоповали,
А там… – і про тютюн забув наш неборак,
– Свої ж, а гірш фашистських посіпак.
На сьомий рік ноги я там позбувся.
В село в п’ятдесят другому вернувся.
Усе змінилось. Люди й хати вже не ті,
Й випробування теж нові в житті.
Моя дружина, воювала в партизанах,
На ворога вчинила вона замах…
Життям сплатила. Сина ж – в інтернат…
Не стало й хати… Кажуть, від гранат…
Таку війна поставила печатку.
Й почав я знов своє життя спочатку:
Шив сідла коням, хату збудував,
Але про сина – ні, не забував.
Писав, шукав усюди й тільки згодом
Узнав: є підліток, і ніби родом
З Чернігівських і неблизьких країв.
Як я тій вісточці, синочку як радів!!!
Щоб повернути підлітка додому,
Шукав слова і забував про втому.
І сина виростив! Він згодом одруживсь.
А я радів, що, все-таки, дожив…
На пенсії вже син мій і невістка,
Онуків четверо. А це отримав звістку,
Що народилося у мене правнуча
Та ще й не хто-небудь – малесеньке дівча.
Й так хочеться радіти дітям, небу.
Для цього пережити стільки треба!
Для щастя ж маю я рецепт один:
Ніколи не тужіть, не розгубіть родин!»
Ганна Верес (Демиденко).
Дякую сердечно за такий болючий гарний твір. 