І знову Сонце, так звично для себе, народжувало новий день... Велике, червоне, повільно і обережно випливало, ніби крадучись, щоб ніхто не помітив... Його темнуватий диск, на якийсь час зависав на одному місці, роздумуючи: що ж робити і... чи варто... Таки варто!!!... І тоді, напрочуд легко, відривалось воно від лінії горизонту, аж підскакувало, мов утікаючи із полону темної ночі...
А за кілька хвилин Сонце вже впевнено рушало вгору, звично заглядаючи у кожну шпаринку, зігріваючи все, що потрапляло йому на очі... Само ж, меншало, легшало, відбілювалось, яскравішало, щедро роздаровуючи свої промені ще сонній Землі...
Народився Новий День...
А... задовго до сходу сонця, разом з першими півнями, починало сіріти небо, ставало все видніше і видніше навколо... Тоді моя бабуся Марина казала: "Піднімається сторона... Слава Богу, діждали нового дня..." І сторона таки піднімалась, світлішало зі сходу, ніби хтось невидимий повільно зсував набакир чорну шапку небозводу... Все завмирало в очікуванні таїни народження нового: "ні листочок не шелесне, ані рибонька не сплесне"...
Ні, все це треба бачити... Але не там, їдучи в ранковому громадському транспорті,
де його вже вибілені яскраві промені, пробиваючись між висотками і кронами дерев, блискавкою гуляють по напівсонних постатях ранніх пасажирів...
А тут, у широкому відкритому полі, де небо, тулячись близенько, ніжно цілує землю, утворюючи напрочуд рівну дугу чіткого диво-горизонту - нічого зайвого, тільки Небо, Земля і Сонце...
Ні, це... таки треба бачити - Народження Нового Дня...
- - -
Нехай кожен день починається і минає в гармонії зі світом і собою...
Авжеж... 
треба вміти побачити щастя... Дякую!!! 
