На час не нарікаймо. Хай собі іде.
Хай мчить куди захоче й проминає.
Ображені, бо кра́де молодість й не жде?
Що нам дарує, сам же відбирає.
У забутті сиринга скіфів і авлос.
В минулім дивні ліри та кіфари.
Зате час баб зали́шив, золото колось
І воїнства зміїного примари.
Колись там Артимпаса сходила з небес,
Закутавшись із золота вуаллю.
Зітхав ревнивець вслід, ненависний Арес,
Коли брела земною пектораллю.
Де ніг її тепло лишалось на землі,
До сходу сонця сходили тюльпани.
Мов жовте золото, блищали в ковилі,
Яріли ними доли та кургани.
Круглились очі у володарів степів.
Кохав богиню не один вояка,
І войовничий дух на мить добрів,
Коли вона дивились з акінака.
На час не нарікаймо. Хай собі іде.
Він вічний—тож даремні й хвилювання.
Пройдуть віки — хтось, може, слід наш віднайде—
І знахідка навіє здивування.
Тюльпан скіфський трапляється у межиріччі Дніпра і Молочної, де зростає лише на території заповідника «Асканія-Нова».
