Автори: Мотрук Інна & Салтан Николай
На обрію холоднім полотні,
Крильми торкнулись злегка дві душі...
Обидві вони віддано кохали,
Біда прийшла до них, тоді ж не знали.
Палкий вогонь кохання догорів,
Життя і віра, все згоріло в нім...
Зневірена, ще вірить у кохання,
Одна душа так хоче покаяння.
А друга все шепоче знов і знов,
Ненавиджу, будь проклята любов.
Слова ці лезом вп’ялися у крила,
Йому це чути, Боже мій, несила.
На мить у Ній побачив він життя,
І сивий світ розрізали слова:
Не треба мила так тобі казати,
Ти спробуй ще раз пристрасно кохати.
Хороший мій, печаль мені лиши,
А сам лети, кохай когось, живи.
Кохання смів тобі я побажати,
Що в нім твій біль, не міг я цього знати.
Кохання - це не біль, а пустота,
Кохати розучилась, друже, я.
Прошу тебе, ще трішки зачекати,
І з ніжного плеча так не рубати.
А я живу, повір мені, живу,
Щаслива без зрадливого «Люблю».
Не все кохання може стати вічним,
Якщо душа повинна бути з іншим.
Цю істину давно вже знаю я,
Мабуть, кохання – доля не моя.
Я розумію важко так чекати,
Коли не знаєш звідки виглядати.
Я не бажаю гратися в любов,
Про спокій мрію, ласку і добро.
Чому ж всі люди так лише вважають?
Що про оту любов вони все знають.
Не всі отак вважають, але знов,
Вогнем пече оте гірке «разом».
Уміє лише той в житті кохати,
Хто вмів обпікшись і вночі згорати.
Або ж від ласки дивної втікав,
І у розлуках радості шукав.
Ти кожну мить життя свого п’янкого,
Не проміняєш в світі ні на кого.
Ой, не п’янке оте моє життя,
Але боюсь кохати, милий, я.
Невже у ніжнім серці все забулось?
Та не кажи, прошу, що все причулось!
Ні, не причулись ці палкі слова,
Кохання смак колись пізнала я.
Як зміг вогонь палкий твій так змарніти?
Коханий не бажав у щасті мліти?
Не в цім, хороший мій, була біда,
Холодний він, тому погасла я.
А може ще вогонь в душі жевріє?
І він про тебе й досі знову мріє.
А все одно, про що душа щемить,
В кохання не повірю ні на мить!
Ти не готова жити самотою,
Не можу помилятись я тобою.
Не знаєш зовсім, милий ти мене,
Давно вже моє серце неживе.
Забилось в нім палке бажання жити,
Хоч мить одну для неї залишити.
І з трепетом легка його рука,
Торкнулася жаданого плеча.
А сльози серця, мов з очей лилися,
Зневіри ночі в прірву здійнялися.
На мить затихла вся тоді печаль,
Втопилася в його п’янких очах…
Ця дивна мить світанком заясніла…
Так порожньо…, а в травах біле пір’я…
Лиш шепіт тиші рвався в небеса:
Це мить, а чи життя… життя… життя?
дуже цікавий вірш! Глибоко. Тільки назва якась дивна. Життя ЦЕ мить. Життя справді це лише коротка мить між минулим і прийдешнім... Цікаво пишите! Успіхів!
Салтан Николай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, дуже приємно. Ми старались .
Щодо назви: одна душа, що ненавиділа любов, на мить відчула спокій і радість. Та чи буде ця мить життям, чи продовжиться це тимчасове відчуття на все життя, чи може все залишиться як є, а це буде лише приємним спогадом у зневіреному житті?
Ще раз дякую
Дякую Вам. Дуже приємно. Ми будемо ще старатись 
.
Дякую. Дуже приємно. Це все заслуга Інни.
