. Грюкнули двері. На подвір’я вийшла Стефка. Сипнула кукурудзи курям, влила в миску води псові, та й задивилась на зеленобокі груші.
Ох і груші, ох і груші! Одна краща іншої. І багато ж їх вродило цього року! Зараз вони ще тверді та зелені. Та Стефка дасть цьому раду. Вона обережно зірве кожну грушку. Щоб не побилися і не прим’ялися, поскладає їх на солому в ящик. А зверху знову ж таки соломою притрусить. Так в льоху вони до Різдва пролежать.
А взимку внесе Стефка побілілі, налиті соком груші до хати. От тоді вона і поласує запашним фруктом, з якого сік аж збігатиме по пальцях. Стефка ковтнула слину.
Загавкав собака, і аж тепер Стефка побачила коло воріт жіночу фігурку у чорному. «Хто б то міг бути», - подумала про себе, і через все подвір’я попрошкувала до воріт. Жінка, що там стояла, була не стара, але якась… замучена, чи що… Змарніла на лиці, худа, в стоптаних чоботах, що вкриті жовтим пилом. Жінка дивилася в глибину подвір’я, і ніби не помічала господарки.
- Чого вам, - звернулася до неї Стефка.
Жінка наче прокинулася, закліпала очима і видушила з себе:
- Водички б попити…
Стефка метнулася до криниці. Вправно закрутила корбою, дістала води, зачерпнула алюмінієвою квартою з відра, і подалася знову до воріт.
Жінка спрагло припала губами до кварти, та погляд її не відривався від подвір’я. Стефка прослідкувала той погляд. Жінка дивилася на її грушу…
Груша і справді була чудовою! Висока, розлога, пишна! Розкинула віття-руки на всеньке подвір’я. Велике, оксамитове листя створювало тінь та прохолоду. Не даремно Стефка так любила вечорами сидіти під грушею, спершись натрудженою спиною до теплої, гладенької кори дерева.
А який весною над подвір’ям запах стояв, коли груша зацвітала! Бувало, сидить Стефка і слухає, як хрущі гудуть. Дивиться як вони, вдарившись об гілля, сиплються додолу, а потім отямившись, знову злітають до запашних квітів.
Жінка вже й пити перестала, а поглядом так, ніби вчепилася в її грушу.
- Зелені ще, - промовила Стефка. То зимові. Їм вилежатися треба. А зараз ще тверді, як камінь.
Та жінка ніби й не чула Стефчиних слів.
- Можна… можна я підійду до дерева, - попрохала, а сама не відвертала очей від груші.
- Та що вам треба, жіночко? Йдіть собі! – Стефку почав дратувати той погляд в глиб її подвір’я, та й ця обірванка також.
- Та куди ж я піду? – запитала жінка. Та це ж моя хата. Її ще мій дід будував. І грушу оцю – серед двору, він садив. А під грушею у нас стіл стояв. І вся сім’я наша вечеряла за ним влітку. Та дід, і мама, аж поки не повмирали там, в Сибіру, все оцю грушу згадували, і плоди її запашні та соковиті. А мама, як вмирали, то просили хоча б шматочок нашої грушки скуштувати. А я їм слово дала, що скуштую. За них, і за себе… Дай мені, дай мені зірвати…
- Та що ти верзеш?! – закричала Стефка, - сама не помічаючи, що перейшла на «ти».
- Який дід? Який Сибір? Іди собі! Стала би я на своє подвір’я приблуд пускати! Іди, а то собаку спущу! Ач! Груші їй закортіло! Йди геть! - все дужче і дужче кричала Стефка.
Жінка раптом заплакала. Сльози цівкою стікали по запилених щоках, залишаючи брудні потьоки. Далі впала перед ворітьми на коліна, шльохаючи і простягаючи до Стефки руки, заголосила: « За ради Христа! Дозволь мені скуштувати грушу!»
Стефка холодно подивилась на неї, сказала ще раз «йди геть», відв’язала собаку, і грюкнувши дверима, пішла до хати.
До самого вечора заглядала Стефка через вікно, аби дізнатися, чи пішла жінка в чорному, чи ні. А та сиділа, як німий докір, на горбочку під ясенем, якраз навпроти її хати, і була схожа на кам’яну брилу.
Ранок наступного дня видався теплим та погожим. Голосно кукурікали півні. Жінки в чорному не було…
- Наче страшний сон, - промовила Стефка, та й пішла поратися по господарству…
… А за тиждень груша всохла. Спочатку вкрилося чорними плямами і обпало листя. Потім обсипалися збабчені плоди… «Може, хто наврочив», - казали люди.
А може, спокутувала людський гріх…. Хто зна…
А ви молодчинка у прозі також 