(подорож 2012 р., лютий місяць)
Від всіх негод, що налетіли,
втікаємо на край землі,
щоб в тропіках погріти тіло,
на тихім острові Балі.
Посеред вод – шматочок раю,
де вічне літо круглий рік,
де бірюзові хвилі грають
із дня у день, із віку в вік.
Спекота – все знімаєш з себе,
(для лютого – «потрясна» річ)!
Зеніт там навпіл ділить небо
й на рівні частки день і ніч.
В густющих заростях бамбука,
в мілких і теплих болотах
звучать, незнані досі, звуки –
чи стогне звір, чи квилить птах...
Це – острів гір, озер, вулканів,
що зрідка дихають... ласух-
макак, бурундучків, варанів
та парків рідкісних папуг.
Незвичний острів манить в мандри,
у загадковий кличе храм,
де, ледве чутно, линуть мантри
із уст, в простих сорочках, лам.
В містечках забуваю, де я:
вздовж вулиць – виставка скульптур,
немов художня галерея,
конґломерат кількох культур.
А вибір – ломляться помости:
із кістки, з дерева різне́,
із каменя в три людських зрости,
і філігранне та дрібне...
(далі буде)
