А ти дивився в дуло автомата
Ізвідти, звідки кулям вилітати,
Відчув на тілі той холодний піт,
Коли тобі якихось… двадцять літ,
І очі відвести уже несила,
Ворожих теж не бачиш: карі, сині?
Коли думки, паралізовані, мовчать,
Коли не знав ще до пуття й дівчат,
Коли чомусь ще забарились вуса,
І небом милувавсь, коли вертались гуси,
Коли із хлопцями розвагу мав таку:
Побути у сусідському садку, –
Коли ще не старі і батько, й мати,
Готові все життя тебе чекати,
Коли в сім’ї молодша є сестра,
Тобою хвастає, і бабця є стара?
Коли… Коли… А дуло в тебе цілить…
Й за двадцять літ життя прожите ціле.
А, головне, чому? Міркуєш: чому я?
Чи завинила чим моя сім’я?
Іще ж так жити хочеться й любити,
А ти в цю мить, можливо, будеш вбитий?!
О ні! Нізащо! Це не твій уділ.
Змиритися не хочеш? То тоді
Збери свої усі, й останні сили,
Згадай, про що тебе батьки просили,
Борися з ворогом, як справжній дикий звір,
І в перемогу власну сам повір!
Ганна Верес (Демиденко).
Аж серце завмирає... 
